Спогади про Вірменію. Частина 1

1.Чому саме Вірменія?

«Яка ціль ваших страждань?» – це питання нам часто задавали на вулицях вірменських міст.

В Феодосії багато старовинних церков, які побудували в Середньовіччя вірменські майстри. Я водила екскурсії містом, розповідала про вірменські пам’ятки, про масове переселення вірмен в Крим, про рукописи, що були написані в середньовічній Кафі та зараз зберігаються в єреванському Матенадарані, про Айвазовського, який був вірменин за національністю… Коли я говорила туристам про те, що таке хачкари, як виглядають вірменські букви, про особливості архітектури вірменських церков, про те, що в Середні віки Південно-східний Крим називали Приморською Вірменією – мені часто задавали питання: «А Ви були у Вірменії?» і як же мені хотілося відповісти на це питання словами: «Да, була!» Нарешті це бажання здійснилося.

Леша поїхав у Вірменію, тому що я дуже цього хотіла. Все просто. І взагалі, йому Закавказзя подобається.

Ми переміщувалися велосипедами. В Вірменію приїхали зі сторони Грузії, а в Грузію – зі сторони Владикавказу, куди прибули потягом з Краснодару.

У Владикавказі біля виходу з вокзалу проходили пункт перевірки паспортів. Поліцейських десь приблизно п’ятеро. Робота рутинна, їм нудно. А тут ми. В кімнаті помітне пожвавлення. Звідки їдете? Куди їдете? Ооо, так далеко? І все на велосипедах? Це ж скільки днів кататиметеся? А як з Єревану повертатиметеся? А що робитимете, якщо колесо проб’єте? Розглядають рюкзаки, постукують по покришках, бажають щасливої дороги.

Вже коли ми вибралися з будівлі вокзалу, визначилися куди їхати та сіли на ровери, з дверей вискочив молодий поліцейський. «Е-е-е, зачекайте! Ще запитання. А чия то була ідея?». Я кажу: моя. На обличчі поліцейського непідробне здивування. Він (звертаючись до Леші): «А я подумав, це ти її за собою потягнув…» Так ми й покотилися собі, залишивши осетинського поліцейського усвідомлювати отриману інформацію, яка явно не вміщувалася в його голові.

2.Мідь Ахтали

Ми перетинали кордон Грузія-Вірменія в пункті Садахло-Баграташен. Суто перехід не запам’ятався взагалі нічим. Але відчайдушно яскраво запам’яталося перше враження від Вірменії: все по-іншому. Наче те й саме блакитне небо, така ж саме зелена трава, так само дзюркотить ріка. І все одно щось невловимо інше розлито в цьому прозорому повітрі.

Існує теорія про егрегори, про те, що кожна країна має свій власний… Теорія з окультним забарвленням, але враження про зміну «повітря» після перетину кордону Грузія-Вірменія було настільки яскравим, що я вже починаю їй вірити.

Об’єктивно, безумовно, були зміни. Інші риси обличь, інша архітектура будівель, марки машин інші. І в посадці вздовж дороги дерева інші. З плодами, звичайно. Які можна було поглинати в необмеженій кількості, не злізаючи з велосипеда і навіть не зупиняючись. Чим мій супутник і займався всю дорогу. Як не повернуся – Леші не видно, видно тільки велосипед. Де Леша? Знову висить на гілці інжиру.

Ахтала – перший монастир на нашому шляху. Виник поруч з фортецею, яка охороняла мідні копальні. Тепер біля фортеці стоїть її спадкоємиця – військова частина.

Біля воріт монастиря сяяли золотом якійсь камінці. Вони були розсипані прямо під стіною башти, і на сонці переливалися всіма кольорами веселки. Леша сказав, що спочатку прийняв їх за уламки скла. Я в захваті роздивляюся уламки сонця у себе на долоні.  Жінка, що проходила мимо (байдуже): «…так це ж мідна руда. З копалень…» Вона явно не зрозуміла мого захвату. А я-то мідну руду ніколи не бачила і навіть не підозрювала, що вона така красива.

В продуктовому магазинчику всі молочні продукти з незнайомими назвами. Продавщиця пояснити нічого не може – та й як би вона це зробила, якщо для неї «мацун» – очевидна річ, а наші молочні продукти з іншими назвами, і вона їх не пробувала. Мацун ми все ж купили. Дуууже сподобалося. Це щось на зразок рідкої бринзи, густотою як йогурт, але не солодке.

Так і запам’ятався перший день у Вірменії: «іншим» повітрям, сяючими уламками мідної руди та смачною штуковиною під назвою мацун. І ще моїм німим питанням: куди вмістилося в Лешу стільки інжиру?

3.Іджеванський хребет

Атан – останнє село перед підйомом на Іджеванський хребет. На в’їзді табличка, яка своїм білим прямокутником подає нам вичерпну інформацію про назву населеного пункту. Але ми підковані, ми маємо мапу, на якій написано «Атан», а ще ми маємо здатність говорити і бажання розпитати місцевих жителів. Під час спілкування сталися два діалоги.

Діалог 1.

-Скажіть, чи є звідси дорога на Діліжан?

-Ні, нема дороги.

Діалог 2.

-Скажіть, чи є звідси дорога на Діліжан?

-Так, є! Шосе… (секундна заминка) …ґрунтове.

Потім нам довго та плутано пояснювали, як проїхати на Діліжан, але завірили, що проїдемо.

Ми проїхали. На це пішло два дні під гаслом «Росіяни називають дорогою місце, по якому збираються їхати».

Іджеванський хребет визвав відчуття дежа вю. Пейзажі – як на кримській яйлі. З тією лише різницею, що на Іджевані взагалі нема ніяких проблем з водою. Джерела та струмки майже в кожному яру. Чи не в кожній улоговині – скупчення сарайчиків, по другорядних ознаках їх можна визначити як житло, але людей не видно.

«Ґрунтове шосе» швидко перетворилося в хаотичну плутанину розбитих доріг. Потім щезлі й вони. Довелося тягти велосипеди просто по траві. Набираємо висоту. Обігнули ще один пагорб. Загавкав собака. Бачимо стадо корів. З сарайчика вийшов чоловік, дивиться в наш бік. О диво, ми зустріли живих людей!

Нас запрошують в дім. В крихітній кімнатці з низькою стелею два ліжка, стіл та залізна пічка. Пахне свіжим хлібом. Хазяйка вправно дає раду з піччю, варить каву. На столі з’являються тарілки з макаронами, сиром та маслом. Два види сира –  один мацун, інший схожий на сулугуні, і масло – «місцевого виготовлення».

Прийшов хазяїн, приніс гілку з величезними соковитими сливами. Да, каже, ми тут весь теплий час живемо. Приїжджає машина з Атану, забирає сир та масло, привозить макарони, муку, солодощі. Не бачили нікого? Значить, всі вже пішли. Ми уходимо завтра.

Я наминаю хліб за обидві щоки. Насолода написана, мабуть, на моєму волоссі, не то що на обличчі. Хазяйка привітно посміхається. Переночувати ми не згодні, і тоді хазяїн пропонує вивести нас на дорогу и вказати напрямок на перевал.

Виходимо. Ми виводимо велосипеди, хазяїн сідлає коня. Хазяйка: візьміть хліба. Я не можу відмовити. Гарячий ароматний лаваш пакується в мій рюкзак. Проходить декілька хвилин, всі зайняті зборами. Хазяйка: візьміть іще лаваш. Мені вже ніяково, але відмовити не вдається. Другий ароматний лаваш пакується в мій рюкзак.

Ми фотографуємося на пам’ять. Хазяїн веде коня, ми ведемо велосипеди. Хазяйка: візьміть сиру. Я вже не знаю, як відповідати. Кажу, що в мене немає ніякої склянки. Хазяйка каже, що знайде. Збігала в дім, винесла склянку з сиром.

По вузькій кам’янистій стежці ми оминули іще один пагорб і вийшли на дорогу. Хазяїн каже: он бачите ті домівки на горі? Вам туди.

Ми прощаємося. Хазяїн вдруге за весь час нашого спілкування посміхнувся. Але така посмішка коштує сотень інших.

Потім він іще хвилин п’ятнадцять стояв на дорозі, перевіряв, щоб ми не звернули на найближчій розвилці.

4.Іджеванський хребет (продовження)

Кам’янисті ґрунтовки, розбиті ґрунтовки, мокрі ґрунтовки, тропи-ґрунтовки, суто тропи, трава, каміння, калюжі… Ми поступово набираємо висоту. Вечоріє. Знаходимо невелику улоговинку, ставимо намети недалеко від річки, яка здивувала нас своєю повноводністю, хоча до вершини недалеко. Поруч гуркотів водоспад на п’ять смуг. Висота водоспаду – приблизно два мої рости.

Вечеряли подарованими лавашами. В склянці виявилося чудове вершкове масло.

Вода була всюди. Струмки просочувалися мало не з-під кожного каменю. Там, де іще були шматки ґрунтовок, залягали калюжі на всю ширину дороги. З трави там і тут стирчали великі валуни, багато з них цікавої «конструкції» – немовби зліплені з великих пінопластових кульок.

Нарешті ми доповзли. Будиночками на перевалі виявилися дерев’яні сарайчики вже знайомої нам конструкції та майже новий причеп-вагончик.

Дув пронизливий вітер, було незатишно. Хотілося скоріше на південну сторону, в долину, де сонечко. Від вагончика вела дорога без розвилок. По ній ми й покотили.

Дорога нас, безумовно, порадувала своєю наявністю, але при цьому зберігала в собі дві підлості. Перша підлість полягала в кам’янистому ґрунті. Часом дорога повністю являла собою смугу з круглого каміння діаметром від 5 до 15 см. Коли намагаєшся їхати такою дорогою, велосипед трясе так, що здається – іще трошки, і витрусить мозок. Страху я на цьому камінні натерпілася стільки, що тепер, мабуть, взагалі нічого більше боятися не буду: після спуску с Іджеванського перевалу все, що я бачила раніше, просто дитячий лепет. Хто їздив велосипедами по кам’янистим ґрунтовкам яйли в Криму, то уявіть собі дорогу з Карабі та помножте це приблизно на три.

Там, де каміння не було, був гладкий уклін в колею майже 45 градусів, де я підсковзнулася, впала і сильно стукнула колінку.

Каміння було на відкритих ділянках. Дорога через ліс явила нам другу підлість: величезні калюжі. Уявіть собі підмоклу ґрунтовку з травою посередині, праворуч схил, градус якого, може, і не наближається до 90, але 60 точно є. Ліворуч – теж схил не менш ніж 60, тільки вниз. І величезну калюжу з невизначеною глибиною, яка займає всю ширину дороги. Єдиним шляхом обходу калюжі є тоненький краєчок зліва (з видом на крутий ухил вниз), по якому зовсім нещодавно пройшло стадо корів. На цьому місиві шириною 30 см треба утриматися і ще провести велосипед. І так вісім разів поспіль через кожні 200 метрів.

Природа навкруги була приголомшливої краси. Золото осіннього букового лісу з вогняними рябинами, гострі скелі, сонце, яке знову висунулося і більш не збиралося ховатися. Десь в далечині загуділа машина. Торохтіння мотору ближче і ближче, і через деякий час нас наздогнав стіг сіна, який колись був УАЗиком.

Позолочена дорога спускається в Агарцин. Цивілізація! Всюди будівництво: монастир активно реставрують.

Русявий усміхнений чоловік висловлює бурну радість від того, що чує російську мову. Ви, каже, он туди підіть. Там яблука дозріли. І ще он туди, там груші. А якщо вам хтось щось скаже, кличте мене. Я тут головний ведмідь, мене всі слухають!

І ми пішли за яблуками, які дійсно виявилися дуже смачними. Груші ми не знайшли, але не засмутилися. Яблук було достатньо. Так Агарцин і запам’ятався: фразою «Я тут головний ведмідь» та смачнющими яблуками.

5.Діліжан

Перед Діліжаном нас зупинив дорожній патруль. Вірменський гаїшнік вмирає від цікавості. Звідки ви? Куди їдете? Яким маршрутом їхали? Як звуть? Діти є? (Безумовно, для вірменського гаїшніка життєве важливою і необхідною в роботі є інформація, чи є діти у двох велосипедистів, що проїжджають повз нього). Що, нема дітей? Секундна заминка. А-а-а, ви тільки побралися! (Ось, сам запитав, сам відповідь знайшов). А як ви ночуєте? В наметах? О-о-о, молодці. Що, в Діліжані хочете готель знайти? Зараз ми вам розповімо, щоб недорого було.

Діліжан – невеличке місто, головна вулиця проходить дном ущелини, решта – на гірських терасах. Все це нагадало милі серцю кримські гірські селища.

Діліжан подобався чим далі, тим більше. Зранку ми вирішили прокотитися вулицями, познайомитися містом. Сфотографувалися біля водопровідного крану, що відомий через фільм «Міміно». Проїжджали повз красивої будівлі зі скульптурами, думали – храм,  виявилося – музей. Точніше, художня галерея. Вхід – 500 драм (це біля 15 гривень). Ми вирішили долучитися до прекрасного та відвідати галерею.

Після купівлі квитка нас привітала інтелігентна дама і на чудовій російській пояснила, що галерея на другому поверсі, початок огляду звідси, нижній поверх поки що закритий – краєзнавчий відділ на реконструкції. Ми подякували та пішли дивитися.

Галерея перевершила всі наші очікування. Початок експозиції – зала вірменських художників ХХ століття, я не розбираюся в образотворчому мистецтві настільки, щоб оцінювати – але нам сподобалося. Наступна зала –  XIX століття, і уже не тільки вірменські художники. Потім – іще далі в глиб століть. Вісімнадцяте століття, сімнадцяте, західноєвропейські художники шістнадцятого століття… Потім ми вже перестали відстежувати логіку експозиції і просто бродили по численним залам. І тут мій погляд зафіксував силует Генуезської фортеці Судака. Я читаю підпис – Лагоріо. О! У них в експозиції є навіть феодосійський  художник! Повертаюся – картина Айвазовського. Я її раніше не бачила ніде в репродукціях…

Вийшли ми повністю очаровані. Шкода, що нижній поверх на реконструкції. Ми заглянули через скло – стояла старовинна прядка і ще якісь інструменти. Мабуть, дуже цікаво буде, коли відкриється.

На виході ми спитали дівчину-касира, чи може вона порадити оглядовий майданчик, з якого відкривається вид на Діліжанські гори – і опинилися на каві у директора музею.

6.Діліжан (продовження)

В кабінеті директора до моєї персони непідкупний інтерес. Особливо коли повідомила, що працювала в галереї Айвазовського. Розпитування – як живемо, як працюємо, як з туристами спілкуємося, як в Судакську фортецю їздимо. Директор музею – сивий ставний чоловік, легкий у спілкуванні, з чудовим почуттям гумору. Поруч з ним – юна дівчина-екскурсовод, усім своїм виглядом випромінює повну незворушність.

Нам надавали безліч порад – на яку вуличку звернути, куди з’їздити, де можна подивитися гарну кераміку, подарували мапу Діліжана і набір листівок. Я, в свою чергу, подарувала магнітну листівку з фотографією Судакскої фортеці. Дівчина-екскурсовод поринула у роздуми про те, куди можна притулити листівку. Ось так і залишилася в пам’яті картинка тієї зустрічі – усміхнений директор та незворушна дівчина-екскурсовод, яка за весь час розмови не зронила ані слова.

Запропонована кава була надзвичайно смачною.

За порадою директора музею ми поїхали в історичний квартал. По дорозі я не відмовила собі у задоволенні познайомитися з діліжанськими ведмедями. «Вітаю, мене звуть Маша!»

Історичний квартал – це вуличка старовинних будинків, які стали готелями. Велика кількість різьблення – не по камінню, по дереву! В підвальчиках готелів – сувенірні крамнички, перемішані з майстернями. І це були дійсно майстерні: в одній сидів різчик по камінню, копирсався з хачкаром. В іншій – щось ткали чи вишивали. Ми ввалилися в кімнату, в якій молодий хлопець крутив гончарний круг.

Вірменська кераміка така ж масивна та кремезна, як і архітектура. Ми там багато чого передивилися, і Леші більш за все сподобалися глечики. Захват від одного з них навіть переборов практичні судження про те, що його тепер перти на собі через перевали. Майстер пояснив, що це глечик для вина, а роль келихів виконують ось ці стаканчики. Ми купили іще три стаканчики.

Вже виїжджаючи з Діліжана я повернулася до Леші і спитала: «Слухай, а чому ми купили тільки три стаканчики, якщо гості до нас приходять частіше за все парами?» Леша спантеличено промовчав.

Я досі не можу відповісти собі на це питання.

Спогади про Вірменію. Частина 2

Спогади про Вірменію. Частина 2