Спогади про Вірменію. Частина 2

Спогади про Вірменію. Частина 1

7. Севан, Гор та Тигран

Моря у Вірменії, як відомо, немає, але Севан запам’ятався саме «морським» пейзажем. Протилежного берега не видно. Просто обрій, як у справжнього моря.

Узбережжя Севана – це рідкі сосни, кинута залізна дорога та немислима кількість обліпихи. Мало не кожні п’ятсот метрів –  машини з ємностями, що наповнені обліпиховими плодами та обліпиховим соком. По берегу – численні кафе, більшість закриті: курортний сезон вже закінчився.

Монастир Севанаванк дуже помітний, пропустити його неможливо. Відвідання Севанаванка запам’яталося натовпом японців, які висипали з декількох величезних автобусів та з радісним галасом клацали фотоапаратами.

Ночували на березі Севана серед сосен та забитих на зиму домиків якоїсь турбази. Зранку зібралися та ліниво покотилися берегом. Вода була абсолютно гладка, на небі жодної хмаринки, на березі жодного деревця. Всюди нагромадження каміння. Добре місцевим жителям, думалося мені. Не треба будівельне каміння купляти. Зібрав в городі та будуєш собі.

Судячи з зовнішнього вигляду будівель, так воно й було.

Біля монастиря Айраванк ми зупинилися. Від Севана до Єревана по прямій – трохи більше 50 км. Але це через гори, а лізти через гірський хребет після Іджевана вже не хотілося. Назад їхати теж не хотілося. Мапи не було. Час шукати, у кого питати поради. Навкруги – жодної живої душі.

Сидимо. Під’їжджає авто. З нього виходить група туристів і з ними молодий хлопець, якого я професійним нюхом моментально  визначила як екскурсовода. Туристи та їх екскурсовод пішли в сторону монастиря, водій залишився бродити біля машини.

Ми підійшли. Не встигли слова мовити – водій уже вручив Леші жменю горіхів, потім привітався, потім запитав, чим може допомогти. Так ми познайомились з Тиграном.

Повернулися туристи. Молодий хлопець підійшов та привітно посміхнувся. Він дійсно був екскурсоводом. Так ми познайомилися з Гором.

Потім говорили всі і разом. Єреван? Зараз ми розповімо, як їхати. Я хватаюся за блокнотик. Значить, так. Зараз вам треба на Норатус. Там буде розвилка, не прогайте. В Норатусі хачкари. Обов’язково подивіться хачкари! Потім вам треба в Мартуні. Скільки кілометрів? Десь тридцять. Дорога рівна, доїдете швидко. Потім вам треба на Селімський перевал. Нічого, розберетеся. Там караван-сарай. Далі на Арені. Це треба повернути біля Гетапа. Записала? Я гарячково дряпаю в блокнотик. Да, Арені. Але спочатку Нораванк! Записуй: монастир Нораванк. Потім Арені. Там одна дорога, не помилитеся. Коли додому їдете? В суботу? Ми в п’ятницю туристів проводжаємо. Зустрінемося в ресторані якому-небудь, потеревенимо!

Далі було весело. Тому що двигалися ми одним маршрутом, і на оглядових майданчиках натиналися одне на одного. В Норатусі ми вже нічого не казали, тільки сміялися.

Норатус – це величезне зібрання хачкарів під відкритим небом. Ліс хачкарів. Лабіринт з хачкарів. Великих та маленьких, дуже старих и не дуже старих, чистеньких та в лишайниках, поодиноких та групами… На інформаційному щиті була ґрунтовна стаття про історію хачкарів. Я її сфотографувала, в світлинах  є, можна почитати. В Інтернеті про Вірменію інформації мало, я Гору поскаржилася, він підтвердив.

8. Як ми їли рибу сіг

Я сказала Гору, що читала про рибу сіг – що вона водиться в Севані, дуже смачна і що я хочу її скоштувати, а всі кафе закриті. Гор знову пожвавішав. Вам треба в Мартуні! Там на в’їзді є ресторан «Ван». Він помітний, побачите. Я туди задзвоню. І замовляйте варену, не смажену! Варена смачніше.

Ми очікували, що рибою повечеряємо. Чого ми аж ніяк не очікували – що ресторан «Ван» буде новенькою претензійною спорудою з арочними вікнами і колонами. Поруч з ним якось не по собі зробилося від погляду на наші брудні після Іджевана штани, бувалі куртки та розпатлане вітром волосся.

Ми розгублено зупинилися. Як ми такі розпатлані туди увійдемо? Але Гор дзвонив. Тобто, нас чекають. Ми якось притулили велосипеди та увійшли.

Інтер’єр був іще більш претензійним, ніж фасад. Позолота, гобелени, ліпнина на стелях. Посеред зали стояли струнко дві дівчини, які зовнішньо повністю поєднувалися з інтер’єром: зачіски, прикраси, наряди. Порушували загальну гармонію тільки здивовані очі дівчат: вони-то звикли до туристів як до поважних персон, я тут з’явилися два скуйовджених галчати. Чародійна фраза «Гор дзвонив» зробила свою справу, ми обговорили замовлення, я відправилася в дамську кімнату хоча б причесати волосся, а Лешу запросили на кухню обирати рибину.

Сіг був завбільшки 40 сантиметрів довжиною, тому ми замовили тільки його та нарізану зелень. Сервіровка відповідала інтер’єру. Риба була вище будь-яких похвал, ціна нас влаштувала.

Я тоді іще не була знайома з мейнтрімом «фотографувати їжу», і мені навіть не прийшло до голови взятися за фотоапарат. Тому фотографій, вибачайте, нема.

9. Селімський перевал

В Мартуні снідали в кафе. Його хазяїн надзвичайно перейнявся нашим незнанням маршруту. Довго пояснював, як виїхати на дорогу на перевал. Гаряче та багато розповідав про караван-сарай. «Він там на дорозі стоїть, ві одразу побачите! Це чотирнадцяте століття! Тут шовковий шлях був!» Ми доїдаємо сніданок, я кладу в кишеню папірця, на якому старанно надряпаний план місцевості. «Ось мій номер телефону, мене зовуть Вардан, я тут усіх знаю! Якщо вас ображатимуть, ві мені дзвоніть! Я йому скажу!..»

Дорога на перевал – голі схили, зустрічний вітер, нещасні осики на обочині. Повз нас проїжджають машини, навантажені аж по самий верх. Ми розважаємося тим, що спостерігаємо, скільки картоплі можна запхати в одну Волгу. Ага, ось капуста поїхала. О, а тут картоплі іще більше!

Нас обганяє чорна Волга, в салоні люди. Пригальмувала, майже порівнялася з нами. Знову обігнала. Пригальмувала. Ззаду чую Лешино: їдь, не зупиняйся. В голові гарячково проносяться думки. Папірець з телефоном Вардана? У мене. Телефон в рюкзаку, але він виключений і мабуть розряджений. У Леши ввімкнутий, але номер Вардана у мене…

Чорна Волга втретє пригальмувала і порівнялася зі мною. Опустилося бокове скло, з-за нього появилися дві руки, повні яблук.

Я зупинилася. Люди в машині поцікавилися, звідки ми і куди їдемо, побажали доброї дороги та поїхали. Здається, вони зрозуміли, що налякали нас.

Тепер кожного разу, коли я згадую поїздку у Вірменію, найпершою приходить на думку та чорна Волга і руки, повні яблук.

Ось завжди так. Готуєшся до мандрівки, шукаєш інформацію про пам’ятки, а найяскравіші враження залишаються від зустрічей з людьми.

10. Селімський перевал (продовження)

Перевал зустрів нас ароматом кавунів. Середина жовтня, і звідки на голому вітряному схилі кавуни?

Піднімаємося вище. За пагорбом – майданчик, на майданчику машина, біля машини стоїть чоловік і розрізає кавун. «Стійте, стійте! Я вам кавуна приготував!»

Ми насолоджуємося солодким смаком неочікуваного подарунка. Чоловік розповідає, що картоплю везуть в долину, міняють на кавуни, і взагалі тут бартер дуже розповсюджений.

Уже прощаючись, щедрий чоловік вручив нам кавун та банку сардин. Буріть, каже, це ваші, кримські.

Сардини були керченські. Чолов’ягові не відмовиш у почутті гумору: вручити кримчанам кримські консерви як подарунок на вірменському перевалі.

Караван-сарай, який побудували сім століть тому, є цікавою і свого роду красивою будовою. Дуже добротною, як усі вірменські будівлі, і, природньо, з кам’яною різьбою. Всередині темно, але добре видно і приміщення для худоби, і кімнати для людей. Легко уявити собі, як ховалися вони тут від непогоди та грабіжників, облаштовували ночівлю та варили нехитру вечерю на великому вогнищі посередині. Тільки везли в’ючні тварини не картоплю. Хоча кавуни, можливо, цей караван-сарай бачив.

11. Майстер-клас у Вартазара

Дорога на Арені проходить ущелиною. Праворуч вертикальна скеля, ліворуч ріка. Навіть узбіччя як такого нема, стати з наметом нема де. Ми спробували пошукати місце над рікою за селищем Арпі – але всі горизонтальні місця зайняті або будівлями, або городами. Спроби знайти кафе та повечеряти теж нічого не дали. Наші переміщення туди-сюди привернули увагу жителів села, і так ми потрапили в гості, а Леша отримав безкоштовний майстер-клас по варінню макаронів в тандирі.

Хазяїна звати Вартазар. В руках у Вартазара пучок соломи. Ідемо, каже, покажу, де вечерю варити.

Посеред двора майже врівень з землею залізна кришка, поруч стирчить якась труба. Хазяїн дома піднімає кришку – під нею залізна бочка, вкопана в землю. На дні бочки купка дров. Вартазар підпалює солому, кидає на дно бочки. На залізний крюк вішає наш котелок. Дивіться, каже, ось труба, яка підтягує повітря. Кришку можете щільно закрити.

Вода кипить, макарони булькають, варяться, ми ведемо неспішну розмову – про наші вірменські враження і кримське сьогодення, про вірменське життя-буття, військові дії та природу навкруги, про монастирі та печери. «А ви знаєте, що у нас тут неподалік найдавніший в світі черевик знайшли?»

Зранку Вартазар запросив нас у вітальню. Всі підвіконня – в артефактах. Ось, каже, дивіться. Це кам’яна сокира.  Да, та сама, первісних людей. Це кресало. Я з його допомогою прикурював, коли у війну сірників не було.

Дружина Вартазара принесла нам пару тільки що спечених лавашів. І як ці жінки гірських поселень примудряються пекти такі надзвичайно смачні коржі?

Проводжаючи нас, Вартазар порадив: ви не самостійно машину шукайте, а запитайте у хлопців на якійсь-небудь заправці. Вони багато кого знають, самі спіймають вам машину.

Ми так і зробили.

12. Вірменські монастирі

Я, мабуть, ніколи не перестану захоплюватися акуратністю, добротністю та якістю обробки каміння вірменських будівель. Все масштабне та дуже ґрунтовно. Стіни вірменських монастирів ніби кажуть: Десять століть простояли і ще стільки ж стояти будемо.

Всі маленькі монастирі, які ми бачили, складалися з однієї-двох хрестово-купольних церков з гавітом, навкруги лінії фундаментів зруйнованих будівель. Монастирі були дуже схожі між собою і відрізнялися хіба що фоновим краєвидом.

Монастирі більшого розміру вражали заплутаністю планування. Приміщення, яке переходить в інше приміщення, будівлі всередині будівель, коридори, тупики, зали, прибудови… Навіть з пояснювальними щитами мозок зламаєш, поки розберешся, а без пояснень – можна навіть не пробувати. До речі, щити всюди дуже тлумачні. Все-все описано, зі схемами та малюнками.

Але в кожному монастирі є маленька деталь – або декілька – які відрізняють його від інших. Це міг бути незвичний хачкар, або геніальне архітектурне рішення, або особлива сторінка в історії, або унікальна фреска.

Всерйоз відрізнявся від інших хіба що Агарцин. В ньому немає відчуття хаотичності. Розташування будівель інтуїтивно зрозуміле. Агарцин визвав асоціацію з цукерками «Раффаелло»: сяючий білизною, с мереживною різьбою, весь якийсь святковий. Коли ми там були, реставрація вже підходила до закінчення, і акуратність роботи дуже вражала. Те, що зберіглося – підправили, що зіпсувалося – по можливості відновили, сміття все підібране, плями цвілі – вічний супутник старих будівель – відсутні. Особливо нас вразило маскування електричних дротів – вони так заховані, що не одразу виявляєш присутність електрики.