Спогади про Грузію. Частина 1

1. Військово-Грузинська дорога

Я побувала на Військово-Грузинській дорозі двічі: в вересні 2011 і в жовтні 2013. Обидва рази на велосипеді. Завзяті велосипедисти впевнені: якщо хочеш познайомитись з місцевістю – краще, ніж велосипед, засобу переміщення нема. Пішки – занадто повільно, не все побачиш. На авто – занадто швидко, багато пропустиш. А велосипед – це золота середина. Я, може, і не завзятий велосипедист, але теж так вважаю.

Це була моя мрія: проїхати Військово-Грузинською дорогою. Мрія ця народилася після моїх поїздок по Південнобежному шосе Судак-Алушта. Я вела екскурсії, а туристи (хто бував в Грузії) казали: як схоже на Військово-Грузинську дорогу. І мене охопило бажання подивитися.

Подивилася. Два рази. Та ні, не схожа. Деякі елементи хіба що на початку дороги. А серпантин – він в горах всюди є.

Відтоді пройшло п’ять років. Багато з побаченого стерлося з пам’яті, багато чого пішло на дно і піднімається хіба що за допомогою фотографій. Але були деталі, які не забуваються. Вируюча крижана вода Терека. Незліченні вежі, високі та тонкі, як свічки. Дорожнє покриття, наближене до ідеального. Допитливі корови, які бродять де попало і потрушують кумедними мохнатими вухами. Багаточисленні білуваті «черв’ячки», хаотично розсипані по схилах гір. До мене не одразу дійшло, що це вівці. Соковитий стиглий кизил, солодющий, темно-вишневий до чорноти. Взяття Крестового перевалу (2355 м над рівнем моря) о пів на восьму вечора, в глибоких сутінках. В другий раз ми були на Крестовому перевалі в чотири часи дня, і тепер у мене на стіні висять дві світлини поруч: біля одного й того ж хреста, в тій самій курточці, з тим самим рюкзачком.

2. Сіоні

В другій поїздці Військово-Грузинською дорогою з погодою було не дуже. Холодно, невеличкий противний дощик. Ми зупинилися біля села Сіоні, щоб подивитися на церкву, вежу та фігури вивітрювання – досить мальовничі стовпи, хаотичні нагромадження з каміння та великий грот, в який ми потім залізли.

Під’їхали до вартової вежі. Я обійшла її навкруги – жодних слідів дверей. Схоже, всередину попадали за допомогою приставних сходів. Стрільниць теж нема – пояснюють це тим, що вежі будувалися ще до появи вогнепальної зброї, тобто в XII—XIII століттях.

Церква Сіоні трохи старша, IX-X ст., справила приємне враження. Якось поруч з нею дуже добре. Тихо, спокійно. Маленька дзвіниця, старі кам’яні лави, на яких колись сиділи старійшини навколишніх поселень. Біля дерев’яного сарайчика поважно возлежав великий пес, неподалік на городику копирсався молодий монах.

Ми обійшли церкву навкруги та піднялися у грот. Внизу, в далечині, звивався білуватий від піни Терек. Туманний серпанок прикривав обриси гір, перетворював їх в щось прозоре. Шматки хмар то збивалися в щільні ватні купи, то розтягувалися до тонкого серпанку. Несподівано хмари зовсім розійшлися, і блиснуло яскраве, сліпуче проміння сонця. І над Сіоні стала веселка. Ні, не так. Встала ВЕСЕЛКА. І навіть не одна, а дві. На всі сім кольорів, одним краєм до підніжжя церкви, іншим – на околиці села.

В одну секунду я забула про вітер, про дощ, про мокрий одяг, втому і головний біль. Все це щезло. Залишилася тільки веселка, сяйво сонця на молоденьких осиках и тонка сліпуча лінія ріки вдалині.

Так воно буває: крапля небесної Краси падає тобі на долоні в хвилину, коли цього зовсім не чекаєш. І най-найглибшою частиною серця усвідомлюєш: не дивлячись ні на що, життя прекрасне.

3. Тбілісі

Тбілісі залишив двояке враження. Місто перенасичене машинами, безліч мостів та заплутаних розв’язок дуже ускладнюють орієнтування на дорогах і роблять їзду на велосипеді абсолютно некомфортною. Ми від околиці Тбілісі до центру їхали біля трьох годин.

Взаємодія машин з пішоходами теж залишає бажати кращого. Пам’ятаю, як вранці бігала за лавашем в крамницю напроти. Всього-то перейти дорогу. Але страху натерпілася далі нікуди. Машин дуже багато, водії не звертають ніякої уваги на пішоходів, пішоходи – відповідно, на водіїв, зебра переходу існує для галочки, все одно ніхто не зупиняється.

Ми покидали велосипеди в хостелі та гуляли пішки.

Найчарівніше в Тбілісі – це різноманітні та дуже мальовничі балкончики. Хаотично і дуже тісно розташовані, старі й нові, заплетені виноградом або відкриті, відреставровані або обшарпані – вони є на кожному тбілісскому будинку, за винятком багатоповерхівок. Балкончики на проспекті Бараташвілі не тільки мальовничі, а взагалі унікальні: тут будинки побудовані прямо на стінах зовнішньої оборонної лінії фортеці Нарікала. Це єдиний відомий мені приклад, коли сучасні будови не тільки не спотворили старовинні стіни, а навпроти, прикрасили їх.

Міст Бараташвілі нас дуже насмішив численними кумедними персонажами, що зображують туристів на прогулянці. Ми влаштували фотосесію біля деяких з них.

По Тбілісі можна просто бродити, безцільно і меланхолійно, вдивлятися в обличчя, заглядати в підвальчики з крамничками та майстернями, роздивлятися будинки, балкончики та стіни фортеці. А потім сісти в якому-небудь ресторані на перехресті, мовчки потягувати обраний на смак напій, слухати звуки навкруги та розмірковувати про те, що у кожного міста – своя музика. І свій характер.

4. Горі

В порівнянні з іншими грузинськими містами Горі дуже тихий. Люди поводяться значно спокійніше, особливо це кидається в очі в контрасті з галасливим Тбілісі, де буквально вирують потоки людей та машин. Горі справляє враження міста похмурого, трохи навіть непривітного – але тим не менш є в ньому якась чарівність. Враженні від Горі як від похмурого міста посилювалося погодою – небо було затягнуте хмарами.

Будинок-музей Сталіна стоїть в центрі міста на центральній вулиці. Фактично музей складається з трьох частин – якогось забальзамованого сарайчика, в якому шевцем працював батько великого вождя; власне музею – дуже претензійної будови з колонами та позолотою, і вагона, в якому Сталін переміщувався по країні. Вартість квитка в музей Сталіна була в п’ять разів вища, ніж стандартна по країні – 15 ларі.

Я в музей не ходила, і не через високу вартість – бажання не було. Було бажання скоріше звідси поїхати, що ми й зробили.

На виїзді з Горі добре помітна Горісцихе – Горійська фортеця. Про неї мало відомо, Горі якось одразу асоціюється з музеєм Сталіна. А взагалі фортеця цікава: у неї дуже нестандартна конструкція. Ніби гребінь на спині динозавра, вона тягнеться по пагорбу двома паралельними стінами, а короткі перпендикулярні «перемички» утворюють як би сходи. Цитаделі як такої я не визначила, але фактично кожний «відсік» фортеці може слугувати цитаделлю. Горісцихе мені сподобалася.

Перед фортецею стоїть пам’ятник – молодий воїн верхи на леві. І жодного підпису. Я спитала, кому пам’ятник. Мені відповіли, що нікому, це символ.

5. Уплісцихе

В печерне місто Уплісцихе я дуже хотіла попасти. В Криму печерних міст багато, і мені було цікаве грузинське – подивитися та порівняти.

На повороті на Уплісцихе стоїть вказівник. В Грузії взагалі дуже багато вказівників зі схематичним зображенням пам’яток, але знак печерного міста дуже кумедний: нагадує не печери, а купку яєць.

Уплісцихе дуже мальовничо виглядає. Така собі гора в дірочку, і церква на вершині. Скелі вздовж дороги до печерного міста трохи нагадують Бахчисарай, тільки там вони сірувато-білі, а тут темних охристо-жовтавих відтінків.

В принципі, всі печерні міста схожі між собою. Хто був в Бахчисарайському районі, без труда уявить собі і Уплісцихе. Найбільша відміна, яка призвела на мене надзвичайне враження, полягає в призначенні печер. В Криму, всупереч розповсюдженій думці, в печерах не жили. Печери були храмами, або келіями монахів, або приміщеннями для варти, зерносховищами, приміщеннями для худоби – а люди в більшості жили в наземних будинках. В Уплісцихе печери були не просто житловими приміщеннями – деякі з них навіть ставали палацовими залами. І ще я побачила в Уплісцихе те, чого не бачила ані в одному з кримських печерних міст та монастирів – різьблені стелі.

Фактично, це було справжнє місто – з фортецею, оборонним ровом, чотирма воротами та головною вулицею, акрополем та центральною площею, святилищами (спочатку) і християнськими храмами (потім), виноробнями, пекарнями і навить підземним водопроводом. З’явився ще за часи античності, розквітнув в X-XI століттях. Через нього проходив Великий Шовковий шлях, і Уплісцихе грав велику роль в торгівельних зв’язках між Греко-Римським світом, Іраном та Вірменією.

Саме тут, в Уплісцихе, я зрозуміла, чому в Грузії так багато туристів з Ірану. Вони їдуть сюди дивитися на свою історію.

6. Монастир Кінцвісі

От завжди так буває. Готуєшся до подорожу, студіюєш Інтернет, обираєш що подивитися – а найяскравіші враження залишаються від зустрічей, які ніяк не очікував і тим більш не планував. Так у мене було з монастирем Кінцвісі в долині ріки Дзами.

Власне монастир – це три церкви, дзвіниця та декілька будівель. Ми зайшли в центральну церкву, пороздивлялися фрески, я спробувала самостійно визначити, який з ліків на стінах зображає знамениту царицю Тамару. Але вразили мене не стільки фрески, скільки двері – низенька та дуже важка, з двох товстенних дошок. Явно ровесниця церкви. Петлі, на яких висіли двері, були частиною дошки, як би «суцільновирублені».

Ми вийшли та пройшлися по території. Поруч з великою церквою зовсім крихітна, трошки осторонь – трохи більша, але напівзруйнована. Працюють будівники, гнуть покрівельне залізо. Ми підійшли до них у спробі щось узнати. Розмови у нас не вийшло, вийшов діалог німих: російську ніхто не розумів. Літній будівельник завів нас всередину, довго вимахував шапкою в бік фрески з Архангелом, потім обвів навкруги церкви та, махнувши в бік стежки, що вела в ліс, сказав: «земо». Я зраділа: це слово було мені знайоме після вивчення топографічних мап Грузії. Чоловік, зрадівши, сказав: «патара». Я знову задоволена: і це слово знайоме. Земо грузинською верхній, патара – малий. Зрозумівши, що трохи вище знаходиться щось маленьке, ми, зраділі, рвонули стежкою.

Сказати, що побачений нами куточок лісу був красивим, було б невірно. Він був неймовірно романтичним. Густий буковий ліс, відблиски сонця на жовтуватих листочках, темна зелень тисової хвої, мальовничий струмок з перекинутими через нього витонченими містками – все це створювало відчуття якоїсь казки, причому казки нерозказаної і тому ще більш загадкової.

Звернувши з берега струмка, стежка привела нас на пагорб з дуже старими руїнами. Напівколо апсиди простежувалося з великим трудом, з кладки замшілого каміння росло тоненьке тисове деревце, коріння сусіднього величезного бука ніби куполом покривали рештки стіни. Руїни ці були настільки мальовничі, що їх якось неправильно фотографувати. Таки романтичні руїни можна тільки малювати. Ми все ж їх сфотографували, але фото не передає і десятої долі їх чарівності.

Внизу, біля церкви, нас чекав літній монах. На щастя, він говорив російською. Ми знову зайшли всередину. Фреска Архангела, на яку так вперто вказував будівник, як виявилося, найцінніше надбання монастиря. Монах говорив нам про ЮНЕСКО, про те, що це велика цінність, що приїжджали спеціалісти та високо оцінили, що треба зберігати…

Ми зайшли іще в малесеньку сусідню церкву. Вона і зовнішньо маленька, а стіни у неї товсті, і всередині це буквально комірчина, в якій поміститися можуть не більш як сім-вісім чоловік. Монах сказав, що тут вони моляться взимку, коли холодно. Зими, каже, сурові: морози сильні, снігу багато…

Спитав, звідки ми. «Ооо, Крим! У мене там друг служив. Я ось мрію до нього в гості поїхати, мрію в ваш край поїхати, Лавру хочу подивитися…» Я подарувала монаху магнітну листівку з зображенням церков Старого міста в Феодосії. Збентежився, розпереживався. Дуже хотів нам щось теж подарувати. Ну давайте, каже, я вам хоча б горіхів дам. Збігав кудись, назбирав горіхів.

Один горіх у мене досі лежить на поличці – вінчає кришку шкатулки з косметикою. Пам’ять про літнього монаха та несподівану зустріч з казкою.

7. Уджарма

Уджарма – це фортеця в 40 км від Тбілісі по дорозі на Телаві. Вона стоїть на пагорбі і дуже помітна. Зі стін фортеці відкривається захоплюючий вид на ріку Іорі та гори навкруги. Чудовий оглядовий майданчик.

Власне фортеця – це щось взагалі незрозуміле. За сімнадцять століть свого життя вона серйозно перебудовувалася декілька разів. Схоже, чергові будівельники не дуже турбувалися про те, як виглядають їх конструкції на тлі старих. Як результат вежі мають форму, назви якій нема серед геометричних фігур, церкви позбавлені взагалі будь-якої симетрії, поверхів у головної церкви не два, а півтора з хвостиком, і ще величезна кількість неусвідомлюваних закутків на місті стику старих та нових будівель. На одній стіні висів план фортеці, який абсолютно не поєднувався з тим, що можна реально побачити на місцевості. Мабуть, це був план фортеці «до перебудування».

Уджарма дуже вразила нас своєю хаотичністю та недоладністю. Ми вже встигли звикнути до того, що грузинські будівельники мало турбувалися про дотримання прямих кутів и точних пропорцій, і що численні перебудування старих фортець ніколи не ставили своєю ціллю дотримання якогось єдиного плану. Але Уджарма перевершила усіх. Ми бродили по схилах пагорба серед безладно розташованих стін, звертали в незчисленні закутки, втикалися в тупики та сходи, які нікуди не вели, і не переставали дивуватися безглуздості планування.

Слово «уджарма» увійшло в наш домашній лексикон та означає безладно звалені в високу купу предмети – наприклад, коробки. Якщо я, риючись серед своїх контейнерів зі шматочками шкіри, зіставлю їх у високу башту, мій чоловік обов’язково прийде та поцікавиться, чого це я тут за уджарму нагородила.

Спогади про Грузію. Частина 2

Спогади про Грузію. Частина 2