Спогади про Грузію. Частина 2

Спогади про Грузію. Частина 1

8. Кутаиси

Дорога на Кутаїсі проходить Колхідською низовиною, яка зараз являє собою розорану малоцікаву рівнину. Гірські обриси поступово відсуваються далеко за обрій та ховаються у вологому серпанку. Теплішає, повітря стає задушливим, сирим і якимось важким. Розболілася голова. Ввечері довелося лізти в аптечку за спазмолгоном.

В місті широка траса з просторими узбіччями замінюється вузькими розбитими вуличками, тісними, достатньо брудними, а головне – жахливо галасливими. В Кутаїсі дуже багато авто і дуже мало простору. Через це здається, що шум машин нікуди не дівається, нові звуки накладаються на передчасні, і всі разом вони доповнюються наступними. На вулицях майже нема доглянутих будівель, більшість стін обшарпані та запорошені, а більшість дахів – з плямами іржі.

В місті є чотири церкви, але всі вони якісь недоглянуті. Тисячолітній храм Баграта – в лісах, на реставрації. Ми прогулялися навкруги по стінах фортеці та поїхали за продуктами.

Неприємне враження від Кутаїсі посилилося після нападу цілого натовпу дітлахів-жебраків, які буквально повиснули на наших велосипедах з криками «Ларі!». Добре, що велосипеди їздять швидше, ніж бігають діти. Від міського шуму знову розболілася голова. Кутаїсі був єдиним грузинським містом, яке мені по-справжньому не сподобалося.

Єдиним приємним спогадом про Кутаїсі став квітучий банан.

9. Батумі

Батумі запам’ятався дощем. Перед містом був тунель метрів триста, в нього ми в’їхали при ясній погоді, а виїхали у суцільну стіну дощу. Щоб уявити собі цю зливу, візьміть розсікач в душовій, відкрийте кран та направте струмінь води собі прямо в обличчя. Сумніваюся, що ви зможете в цю хвилину меланхолійно розглядати малюнок на кахлі. Так і я теж нічого не бачила: потік води стікав по обличчю суцільною полосою. Щоб хоча б щось бачити, доводилося часто-часто моргати, і все одно я при цьому могла роздивитися лише білу полосу дорожньої розмітки. По ній і їхала, добре що на спуск.

Через п’ять хвилин злива закінчилася, і почалося місто.

Перше, що я побачила в Батумі, була велодоріжка. Її горда червонолінійна присутність вздовж морського берега настільки заполонила мою уяву, що вся решта батумських красот потьмяніли і втратили здатність визивати у мене будь-які емоції. Був морський прибій, були пальми, були якісь чудернацькі сяючі будівлі – все це разом взяте не могло справити на мене такого враження, як ця пряма та довга-довга червона лінія, по якій можна проїхати усе місто…

Вечоріло. Ми спитали у групи чоловіків на порозі крамниці, де тут можна стати на нічліг з наметами. Чолов’яги спантеличено чухали носи та потилиці, вимахували руками та видавали нечленороздільні звуки. Ми вже подумали, що тут місця для наметів нема (бо уже територія міста), а чоловіки, як виявилося, вирішували зовсім іншу проблему: де б знайти майданчик сухіше, бо ж калюжі всюди. В кінці кінців нам показали в сторону евкаліптового скверу на березі, де можна було розгледіти будівлі спортивного майданчику. Мов, туди йдіть, там трохи вище буде. Ми й пішли.

І ще запам’яталося в Батумі відкриття, що евкаліптові гілки паскудно горять.

10. Грузинські дороги

Велосипедист має власні стосунки з дорогою. Ти відкритий сонцю та вітру, кут підйому гостро відчувають твої ноги, а якість дорожнього покриття відчуваєш власною п’ятою точкою.

З якістю дорожнього покриття на грузинських дорогах все окей. Но навіть серед прегарних грузинських доріг є свої шедеври.

Раніше я думала, що дорога, наближена до ідеалу – це Військово-Грузинська біля Степанцмінди. Це я просто до цього не бачила дорогу від Горі на Карелі. Якщо б мене попросили описати золотий сон велосипедиста, я б не замислюючись почала би говорити про дорогу на Карелі.

Фактично це бетонка. Але ТАКОЇ бетонки особисто мені бачити ще не доводилося: плити мають площу, яка разів в п’ять перевищують розміри всім нам знайомих горбатих бетонних плит. Шви майже не помітні. Самі плити злегка шершаві, ідеально рівні, дуже світлі, білуваті. Дорога йде на спуск, та ще й попутний вітер був – ми йшли в середньому 40-45, і швидкість при цьому майже не відчувалася.

Якість дорожнього покриття дозволяє добре розігнатися. На спуску з Рикотського перевалу один з учасників нашого походу поставив власний рекорд швидкості: 82 км/год. У мене було 70.

Ресторанчики та автосервіс вздовж доріг неабияк повеселили нас своїми вивісками.

На рекламному щиті ресторанчика на Рикотському перевалі були намальовані мухомори. На Військово-Грузинській дорозі перед одним з ресторанів був достатньо величезний список страв, в тому числі «салянка», «шашлик»  і «фарел».

«Фарел» мені особливо сподобався.

11. Грузинська їжа

В першому поході з нами був хлопець на ім’я Женя, який дуже хотів знайти свого товариша по службі з Самтредіа. Він його знайшов, точніше його дім та родину, тому що хазяїн був у відрядженні. Подарунки вручалися старшому сину: Українська горілка з перцем і сало.

П’ятнадцятирічний Георгій (розгублено, з салом в руках): «Що це? Що з цим робить?» Женя: «Поклади це в холодильник, твій тато знає, що з цим робить!»

На перший погляд полиці грузинських магазинів не мають суттєвих відмін від українських. Але якщо придивитися уважніше – можна виявити цікаві деталі.

Наприклад, в Грузії нема чорного хліба. Взагалі! Всюди продається дуже смачний лаваш та м’які білі булки. Єдиний тільки раз бачила чорний хліб в кутаїському супермаркеті, та й то мало.

Наш хачапурі та грузинський хачапурі – це різні хачапурі. Грузинські спантеличують своїми розмірами. Круглі імеретинські хачапурі діаметром в 30-35 см розрізають, як піцу. Наші хачапурі – маленькі та квадратні. Мені сказали, що в Грузії це пеновані. Мабуть, пеновані не дуже розповсюджені, тому що я в Грузії бачила їх тільки раз – в Кутаїсі.

Справжнім відкриттям для нас було грузинське пиво. Всі знають про грузинське вино, ніхто не знає про грузинське пиво. А воно достойне уваги, і неоднократної дегустування.

С дегустаціями вин у нас не склалося – всі п’ють чачу.

Гіркий досвід навчив нас, що в грузинських ресторанах треба бути дуже уважними з розмірами порцій. Ми всюди замовляли по половині порції і ледве справлялися. Я спостерігала, як в Тбіліському ресторані чоловікові за сусіднім столиком принесли повну порцію харчо – це був тазик, а не тарілка.

До речі, в Грузії нема поняття «кафе». Все і всюди ресторан.

12. Грузинський характер

«Пити любите? Смачно поїсти любите? Тоді сподобається. Гроші любите? Працювати любите? Тоді не сподобається!» Так нам відповів митник в Верхньому Ларсі на питання: «А нам в Грузії сподобається?»

Грузини вражають своєю щирістю та сердечністю, постійною готовністю допомогти або хоча б поспівчувати. Клейка колеса в будь-якому населеному пункті супроводжується присутністю співчуваючих глядачів, тим більш що, як би не був зайнятий грузин, він завжди знайде час глибокодумно з філософським виглядом помедитувати біля порога свого дома або хоча б подивитися з балкону. І незалежно від статі, віку і місця проживання – в горах, на рівнині, в селі, в місті – всюди! ВСІ грузини однаково допитливі.

Серед грузинок зустрічається багато красивих обличь, але грузинська краса декілька своєрідна і сильно відрізняється від звичних нашому погляду українських обличь. Обличчя грузинських жінок треба розглядати не в анфас, а в профіль. Більшість грузинок – володарки красивого, витонченого профіля.

Грузини дуже релігійні. Це проявляється і в глобальному, і в дрібницях – наприклад, в меню ресторанів спеціальними помітками вказані пісні страви. В бік хрестів хрестяться не тільки старі люди, а й солідні чоловіки, і супермодно одягнені дівчата. В кожному, навіть найдальшому та загубленому в горах селі є церква, або вона будується, або реставрується. Крамниці може не бути, а церква обов’язково є, і навіть дві. Сидячі на стіні фортеці маленького містечка Сурама, я нарахувала навкруги міста чотири великих поклінних хреста плюс хрест на фортеці і п’ять церков, не враховуючи маленької каплички всередині фортеці.

Більшість монастирів та церков – діючі. Зранку в неділю вулиці порожні – всі в церкві. Вздовж доріг безліч великих поклінних хрестів і крихітних капличок з невеличкими хрестами та місцем, де можна поставити свічку. Поруч зі звичними нам латинськими хрестами часто зустрічається хрест святої Ніни – з опущеними боковинками.

13. Грузинський дім

Нас довго дивував занедбаний вигляд грузинських будинків. Вони далеко не завжди оштукатурені, пил зі стін вочевидь не знімали десятиріччями, а балкончики фарбували один раз – під час будування. Квітники біля дома зустрічаються дуже рідко, та й ті якісь запущені. В кімнатах – пусті стіни і майже повна відсутність меблів, причому однаково і в бідних, і в заможних домах. І це при рівні життя, що подібний з українським.

Наприкінці ми дійшли висновку, що у грузин просто дещо інша система цінностей. Да, дім матиме обідрані стіни, але біля цих стін стоятиме сяючий новенький Мерседес. Да, в домі стоятимуть залізні ліжка, але гостей прийматимуть так, що про гулянку та рясне застілля спогади залишатимуться на довгі роки. І так у всьому – не «в хату», не «до себе», а гостям, друзям. Ну, а кінь для джигіта – це святе. Раніше був на чотирьох ногах та живий, тепер на чотирьох колесах та залізний.

14. Грузини та велосипеди

Велосипед в гористій частині Грузії – явище рідкісне. Поява велосипедів спантеличує не тільки людей, але й домашніх тварин. На узбіччях доріг всюди лежать та відпочивають корови, не звертаючи ніякої уваги на автомобілі. При появі велосипеда злякано підскакують та намагаються втекти.

Пам’ятаю, як в Мцхеті ми під’їхали до якогось дому питати дорогу. Разом з хазяїном вийшов собака, спантеличено подивився на велосипеди, потім почав ретельно обнюхувати нас. Його хазяїн пояснив, що пес знає, як поводитись з автомобілями та пішоходами, але велосипеди бачить вперше і не знає, що йому робить. Ми так і поїхали, залишивши сторожову псину в повній розгубленості.

Грузини думають як автомобілісти, а до велосипеда відносяться як до транспортного засобу малої прохідності. Виходячи з цього на питання «Як проїхати» завжди радять асфальт. Якщо асфальту нема – скоріше за все скажуть, що шляху нема. Процес з’ясування дороги виглядає приблизно так.

Питаємо ми жителів села Сукаантубані: ми на Хашурі виїдемо, якщо далі поїдемо? Нее, кажуть місцеві жителі, там ліс густий, не проїдете. А як проїдемо, питаємо? Тільки якщо назад поїдете, на Карел.

Назад нас не влаштовує. В стороні в гору підіймається добре укочена ґрунтовка. Питаємо ми другий раз місцевих жителів, коїх зібралася вже чимала кількість: а по цій дорозі ми на Ахалсопелі проїдемо? Нее, відповідають нам, там ріка велика, не проїдете. Чи дуже велика ріка, питаємо ми. Ооо, дуже велика, метра два буде, не проїдете, нее… Я питаю: вся-вся два метри? Ооо, де два метри, де один, але велика ріка, велика, даа! Уточнюємо: в ширину (розводимо руки ширше) або в глибину (розводимо руки вище) ріка два метри буде? В глибину, в глибину, дааа! – відповідають місцеві жителі.

Так ми й поїхали геть. Гадаємо: ну не може така добре укочена ґрунтовка вести в нікуди. Поїхали до ріки. «Велика ріка» насправді біла два метри в ширину, а в глибину тільки по щиколотку, ми навіть зірки на велосипедах не замочили.

15. Місця ночівель

Вдале місце ночівлі – застава гарного настрою на півдоби. Місце нічлігу – це не просто рівненький майданчик, де ти ставиш намет. Це відстань від води, наявність дров, закритість від вітру, відчуття безпеки і відсутність шуму, що заважає спати.

Наші ночівлі в Грузії були дуже різноманітні і нерідко вельми нестандартні з точки зору традиційних велопоходів по Україні та Криму. Перед грузинським кордоном ми ночували на березі Терека під завивання шакалів. В Гудаурі – навпроти будівлі поліції. Доводилося облаштовувати нехитрий похідний побут в заростах держидерева, в кущах обліпихи, в горіхових та яблуневих садах, під стінами середньовічної башти на околиці кладовища, серед кукурудзи поруч з лісополосою з кипарисів, на набережній поруч з фешенебельним готелем…

За весь час нашої подорожі жодного разу не довелося зустріти грузина, який би здивувався тому, що ми ночували біля поліції. Скоріше, вони дивувалися тому, що ми цьому дивуємося. З точки зору грузина, ви спокійно можете стати з наметами в центрі села. З нашої точки зору, єдиною небезпекою в цьому випадку є ризик попасти в гості в сусідній дім і бути нагодованим та напоєним до нестями гостинним хазяїном.