ручная работа
Спогади про Вірменію. Частина 1
Спогади про Вірменію. Частина 2
«Чекайте, чекайте, куди втікаєте!» Цей вигук настільки відрізнявся від стандартних «Звідки-ви-куди-їдете», що ми хлопнули по гальмах. З-за брами Агарцина за нами біг молодий хлопець, що вже в курсі про наші плани: про намагання спочатку в Діліжан, а потім в Єреван. «Стійте, я вам буду у нагоді!» Ми стали. У мене, каже, хостел в Єревані, Ось вам картка. Я: «У вас пральна машинка є?» Він: «Безумовно є! Навіть дві! Я знаю, що туристам треба.» Ми запевнили, що приїдемо.
З хостелом нам пощастило: були вільні місця. З пральними машинками не пощастило: саме в цей день весь Єреван був без води. Я ахала та журилася, а співробітник хостела мали такий винуватий вигляд, ніби то через них вимкнули воду у всьому місті. Мене запевнили, що так буває дуже рідко і завтра вода вже буде. Я згадала наші брудні штани в інтер’єрі ресторану «Ван», заспокоїлася, і ми пішли гуляти Єреваном з ціллю пригуляти в Матенадаран.
Про Єреван згадати нема що. Було багато красивих будівель, але всі вони схожі. Вулиці досить широкі, але зелені мало. І з каскадом фонтанів не пощастило: адже води не було. Арарат затягнуло хмарами.
Наскільки «ніяк» було на вулицях Єревана, настільки захоплююче було в Матенадарані. Древні книги – це, виявляється, надзвичайно цікаво. І не тільки книги. В залі медицини, наприклад, була вистава речовин, з яких виготовляли фарби, та рецепт Освяченого Мира – більше тридцяти пунктів! Нас насмішила картинка анатомії людини: шлунок та одна кишка напряму.
Я уважно читала підписи до всіх експонатів. Згадку про Кафу знайшла чотири рази. Потім я іще роздивилася Кафу на великій старовинній мапі. Підпис повідомляв, що вона датована 1342 роком.
Я потім розповідала про цю мапу одній своїй знайомій, яка працювала в Феодосійському музеї. Вона відповіла, що перше відоме їй згадування імені «Кафа» датоване 1346 роком. Я розгубилася. Тобто, мапа в Матенадарані містить відомості, які не знайомі працівникам музею?
Фотографування в Матенадарані платне, і я не купила квиток. Тепер жалкую про це. Була б світлина, показала б. А розповіді – це що? Слова тільки. Тепер я вже навіть не впевнена, що точно пам’ятаю дату.
І ще запам’яталися діти. Була п’ятниця, і в Матенадаран привезли багато груп дітей років десяти. Їх водили залами музею та розповідали екскурсію. Боже, як вони слухали! Вони ловили кожне слово, тихенько шуршали слідом за екскурсоводом, слухняно повертали голови вслід за вказівкою… Групи були великі, по 30-40 чоловік. З усіх дітей, може, один-два дивилися в сторону. Усі інші – на екскурсовода.
У вірмен гордість за свою країну і любов до своєї історії прищеплюється з наймолодшого віку.
Гарні обернувся для нас повною невідповідністю реальності та інтернетовських світлин. На фото він виглядає дуже велично, а в дії це зовсім не велика за розміром будівля, однокімнатний будиночок з двосхилим дахом та колонами по кругу. Всередині приміщення зовсім маленьке, стоїть велике каміння а місті святилища і все.
Хоча, безумовно, красиво. І сам храм, і природа навкруги. Розхвалені розкопки з мозаїками, які були поруч, зовсім не вразили.
Подзвонили Гору. Вони з Тіграном ніяк не розстануться зі своїми туристами. Ми повернулися в Єреван та пішли на Вернісаж.
Вернісаж – це величезних розмірів ринок сувенірів, ювелірних прикрас, посуду, вишивок, картин та безлічі різноманітних виробів ручної роботи. Була субота – найторгівельний день – і розміри Вернісажу були просто неосяжні. Ряди з прикрасами зі срібла вразили мене довжиною та різноманітністю. Мені дуже подобається, як виглядає вірменський алфавіт, і я хотіла собі на пам’ять привезти кулончик з вірменської букви «М». Срібних букв я пороздивлялася досить багато, знайшла ті, що мені сподобалися обрисом «шрифта». Мені запропонували наборні браслети з букв. Ювелір каже: будь-яке слово можемо при вас скласти. А одну букву можете продати, питаю. Можемо, кажуть. Вартість однієї букви майже дорівнювала вартості цілого браслета. Я цього не зрозуміла. Розвернулася та пішла.
Так ми на Вернісажі нічого й не купили. Я скаржилася потім Сюзанні, хазяйці хостела. Вона трохи шокована була таким дивним ціноутворенням, ми довго обговорювали Вернісаж, відношення продавців до іноземців (моє світле волосся видає мене «з головою» в буквальному сенсі) і наприкінці прийшли до висновку, що на Вернісаж треба йти в кампанії з кимось з місцевих.
Знову задзвонили Гору. Вони з Тіграном все іще проводжають своїх туристів. Ми сходили пообідати в ресторан «Кавказ», зібрали речі, попрощалися з привітною хазяйкою.
Rafael хостел нам сподобався. Цікаво, на його холодильнику іще висить магнітна листівка з надписом «Феодосія, старе місто»?
Ми втомлено приповзли до автобуса, який мав відвезти нас у Феодосію. До відправлення було півгодини. Водій побачив наші велосипеди та скривився.
Примчалися Гор та Тігран. Вони нарешті провели своїх туристів. Тігран допомагає Леші пакувати велосипеди і попутно щось гаряче тлумачить водію автобуса. Втлумачив, вочевидь, дуже переконливо, оскільки фізіономія у водія вже не така кисла.
Ми з Гором бурно і дуже емоційно обговорюємо нашу подорож по Вірменії. Я розповідаю, Гор коментує, Леша з-під велосипеда вставляє свої репліки. Я кажу, що ми не були в Нораванку. «Як? Ви не були в Нораванку???» Гор аж захлинувся повітрям. Професійний екскурсовод, який не знаходить слів – видовище іще те. Леша: ми вже зрозуміли, що скоїли злочин, не побувавши в Норавнку… Гор (до якого повернувся дар мовлення): Да! Злочин!
Потім ми іще обговорювали життя екскурсоводів «у нас» та «у вас», перераховували проблеми (як виявилося, одні й ті самі), порівнювали заробітки (як виявилося, схожі), і Гор ділився мрією побувати в Криму. Він в курсі, що в Криму є що фотографувати. На груді у Гора висів фотоапарат з об’єктивом чималих розмірів.
Проводжаючи нас в автобус, Гор сказав: жаль, що часу було так мало.
Да, жаль.
«Что надо, скажи!» – цю фразу ми чули багато разів. Подзвонити в Єреван? В руках у Леші миттєво з’являється телефон. Допомогти відремонтувати гальма? Збігаються всі працівники автосервісу. Підказати дорогу? Зараз я вам розкажу, поясню та на папірці намалюю.
Всі без винятку вірмени, з якими нас звів шлях, були надзвичайно задоволені тим, що на іх надзвичайну гордість – їх Вірменію – приїхали дивитися з такої далекої далі. Тільки обраний нами спосіб переміщення приводив їх до повного незрозуміння. «Яка ціль ваших страждань?» – питали вони спантелечено, дивлячись на наші велосипеди. І дійсно, навіщо мучитись, крутити педалі, якщо існують машини, і можна без зайвих зусиль переміщуватися до цілі?
Якщо втомився переміщуватися в машині – ти можеш відпочити. Майданчики для відпочинку – найорганічніша складова вірменських доріг. І це не просто майданчики, а ґрунтовні споруди з фонтаном, бесідкою, стоянкою для машин та мангалом.
У Вірменії всі споруди – ґрунтовні. Навіть посилання на сайт Єревана не просто написана – вона вкарбована в металі на боковинках міських лавок.
Ми з першого дня відмітили загальну схильність вірмен прикрашати свої домівки. Квіти біля хвіртки, горщики з лимонами на порозі, візерунки на дверях… На околиці Ахпата стояв трошки перехилений сарайчик, нічого особливого, мабуть, хазяїн зберігає в ньому якійсь другорядні речі. І на брамі цього сарайчика – дві металеві конячки. Ніяких утилітарних функцій вони не несли, але робили красиво.
З погодою нам безумовно пощастило. Можливо, це вплинуло на наші враження про Вірменію – вона залишилася в пам’яті дуже сонячною країною. Не тільки через яскраво-блакитне небо, але й через сотні усмішок, які ми зустріли на своєму шляху. В долинах люди посміхаються частіше. В горах люди скупі на посмішки, але це не заважає горцям бути дуже щирими, щедрими ти гостинними.
Але ніяка сонячність та поняття гостинності не заважають вірменам жорстко вести фінансові справи. Ти можеш скільки завгодно торгуватися, але якщо сказано слово «Домовилися» – це залізно. І якщо ви домовилися на оплато 800 драм, а в гаманці підчас розрахування 795 і купюра в 1000, то вірменин півгодини бігатиме по сусідніх магазинах, розміняє та принесе решту в 200 драм.
Вважається, що за вмінням вести комерційні справи вірмени не поступаються євреям. Гор казав мені, що вірмени та євреї – довічні конкуренти.
В кафе в Діліжані ми слухали переказ Старого Заповіту у вірменській інтерпретації. «Ну, ві же знаєте, Моїсей євреїв сорок років водив, шукав Землю Обітовану. Вони її знайшли – у Вірменії! Прийшли євреї у Вірменію, дивляться, молодий пастух овець пасе. Євреї думають: ми його зараз перехитруємо, вірмени підуть, а ми тут жити будемо. Кажуть вірменину: ти нам принеси такої їжі, щоб і нам було що поїсти, і віслюкам нашим дісталося, і на майбутні залишилося. Пастух пішов та повернувся з двома кавунами. Ось, каже, серединку з’їси, кірки віслюкам віддайте, а насіння посадіть! Після цього євреї розвернулися та пішли. Тому що там, де вірмени, євреям робити нема чого!»
Наш перший діалог з місцевим жителем відбувся в монастирі Ахтала з жінкою, яка прийшла відкрити храм. Вона запитала, звідки ми. Я відповіла. «А, Феодосія! Айвазовський! Знаю. У мене там родичі живуть. Саркісяни. Як, ви не знаєте Саркісянів?» На обличчі у жінки непідробне здивування – як це ми не знаємо Саркісянів. «У вас в Феодосії багато вірмен» – я погоджуючись, киваю. «У вас в Феодосії більшість – вірмени….» – я мовчу. Не стала казати привітній жіночці, що її дані про демографічний склад населення Феодосії застарілі десь так років на шістсот.
Питання «Звідки ви?» звучало настільки часто, що ми приловчилися відповідати на нього, не злізаючи з велосипедів і навіть не зніжуючи швидкість. Слідом звучало: «Феодосія? Аааа, Айвазовський! Знаю!»
На шляху на Іджеванський хребет ми зупинилися перекусити в бесідці біля дороги. З кущів матеріалізувався літній вірменин, на смуглій фізіономії посмішка від вуха до вуха. Стандартні запитання, звідки ми, куди їдемо. «Феодосія?» – на обличчі у вірменина замішання: слово знайоме, згадати не може. Леша йому: «Айвазовський!» Вірменин: «А-а-а, Айвазовський! Знаю!»
Я так думаю, що якби добродушний пастуший собака на Іджеванському хребті міг говорити, він би сказав нам: «Феодосія? А-а-а, Айвазовський, знаю!»
Тому, коли ми в Єревані побачили пам’ятник Айвазовському, я полізла з ним обніматися. Здравствуй, дорогий наш земляк! Тебе тут всі знають.
В скромному житлі пастухів Іджеванського хребта я спостерігала, як народжується вірменський хліб. В маленькій залізній печі весело горять дрова, роста стопка готових коржів, поруч чекають своєї черги наступні… Ніякі райські насолоди тропічних островів не порівняти з теплом гарячого коржа в руках, коли на її краєчку золотою краплинкою тане масло, а тіло буквально до останньої клітинки наповнюється ароматом свіжоспеченого хліба.
Але головна вірменська їжа – це шашлик. В придорожньому кафе селища Арпі ми намагалися повечеряти. Питаємо: що у вас є? Відповідають: шашлик. А іще що? Помідори. І все? І все. Жінка в кафе явно спантеличена. Нащо питати щось іще, якщо є шашлик?
В кафе в Діліжані ми багато цікавого почули про місто, сусідні монастирі та про особливості вірменської кухні. Шашлик – в центрі уваги хазяїна кафе. «Ну, ві же знаєте – Ной, він ковчег на Арараті зупинив». Для вірменина Ноїв ковчег на Арараті – факт, який не піддається сумніву. «Ві же знаєте – він на Арараті залишився. А коли Ной вішел з ковчега, його зустріли вірмени та нагодували шашліком!» Ми посміялися, але уточнювати не стали, з кого був шашлик – з тварин, що прибули в ковчезі, чи як?
Хоча, якщо слухати турецьких археологів, які завіряють, що знайшли ковчег на Арараті, – творінню Ноя біля 4800 років. А черевику, що був знайдений в печері Арені – 5500 років. Тож вірмени могли й нагодувати Ноя шашликом з власних баранів. Ще б пак, такий гість!
Але не шашликом єдиним багатіє вірменська кухня. Меню вірменських кафе містить багато незнайомих слів, але офіціант завжди з готовністю пояснить, що аріса – це пшенична каша з перетертим курячим м’ясом, чахохбілі – це рагу з курки, і так далі. Але що таке салат під назвою табуле, нам не зуміли пояснити загальними зусиллями два офіціанти та хазяїн кафе. Виявилося, що це рід пшеничної крупи – булгур – з прянощами та зеленню.
І головне! Їжа подається в тарілках, які за своїми розмірами більше схожі на тазики. Будьте обережні!
Ми провели у Вірменії дев’ять безкінечно довгих днів – яскравих, сонячних, насичених враженнями та наповнених усмішками. Це було п’ять років тому, і з того часу багато що забулося. Я не пам’ятаю імені хазяїна хостелу Rafael, і від цього мені трошки совісно. Я не пам’ятаю точної дати мапи в Матенадарані, і за це я на себе сердита. Зате я добре пам’ятаю одне невірне рішення.
Тоді ми тільки-но спустилися з Селімського перевалу і зупинилась перекусити на перехресті біля дороги на Єреван. Я втомлено колупалася в подарованій банці сардин та розбирала в блокноті свої каракулі, записані під диктовку Гора. Серед них значився якийсь монастир Нораванк. Я кажу: Леша, ми вже бачили багато монастирів. Вони всі схожі між собою. Давай цей пропустимо.
Леша теж втомився. Ми вирішили ні в який Нораванк не їхати, а добратися до Арені і там знайти машину на Єреван.
Всі наступні дні нас супроводжувало загальне здивоване: «Як, ви не були в Нораванку???»
Відмова від поїздки в Нораванк – одне з головних жалкувань, які залишилися після поїздки у Вірменію. Що ж в цьому загадковому Нораванку надзвичайне таке, від чого ніхто не залишається спокійним?
Я хочу у Вірменію ще раз. Тому що спогади про Вірменію – це довга череда жалкувань.
Що подивилася в Діліжані тільки половину музею.
Що вино спробувала тільки абрикосове, а з гранатовим не склалося.
Що не фотографувала в Матенадарані, і тепер не можу сидіти та розглядати мапу вірменського світу з Кафою.
Що не побачила Єреванський каскад фонтанів.
Що Арарат був затягнений хмарами.
Що дуже поверхово ознайомилася з Єреванським Вернісажем.
Що так було мало часу на спілкування з Гором та Тиграном.
І чому ми купили в Діліжані всього три стаканчики для вина?
Феодосія, квітень 2019
